EmЯ помру від застуди... Наш Dлазарет
CПеребазують кудись Amна B7південь
EmІ фронт котитиметься Dвперед,
CІ саме Amпочнеться B7квітень
І розсипатиметься пустота
Між свіжого шрифту воєнних звісток,
Мов цукор, спакований на свята
Руками київських гімназисток
У флягах чорнітиме домашнє вино,
І тільки сестра із темного мороку
Подивиться холодно за вікно,
Знайшовши під подушкою рештки морфію
Я скажу: "Знаєш, сестричко,
Все одно нікому крім нас не болить
Від наших з тобою шкідливих звичок
Бо все, сестричко, що є між нас,
І чого між нами, сестричко, не має,
Немає імен і не має назв,
Просто збиваючись у цьому диму,
Серце, з яким я живу роками,
Що по ньому били весь час кулаками"
Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
Душі, зіпсовані марафетом,
До палати зайде червоний хрест
На чолі з моїм президентом
І лікар, сховавши папери в стіл,
Про щось говоритиме не до речі,
І густо лежатиме окопний пил
На сірому президентському френчі
Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
Й дивлячись в небо - тепле й зелене,
Перш ніж знову піти на свою війну,
Він повернеться раптом до мене
І забувши нараз, що іти пора -
"Невже той самий?" - спитає в конвою
І лікар розгубиться, а сестра